Іванна Голуб’юк

***
твої долоні – на запах яблука
краплини меду по всьому тілі
стаю я схожа собі на равлика
плоди збираю, що вже доспіли

вечірнє небо як сині води
торкнусь рукою – і вже моє
а осінь злота дахами ходить
і спати, спати нам не дає

і сіє прянощі в постіль білу
і сипле сутінки у вікно
і невагоме й прозоре тіло
стає солодким густим вином

з тобою зовсім ми захмеліли
мене цілуєш жагуче й п’янко
краплини меду по всьому тілі
твоя навіки покірна бранка

а осінь ходить дахами, гарна
твої долоні терпкі й гарячі
і не тривожся собі намарне
щасливі люди від щастя плачуть

Ода життю

може для тебе я просто кіно
в стаканчику кава гірка чоколяда
милуєшся профілем ставши позаду
цілуєш у губи і кажеш вино
гітари проспекти
спаливши конспекти
пограєм в життя може як в доміно
де танці у парі
на цім тротуарі
й монети у шапці іще заодно
заплуталось в сіті моє сумне city
життя – феєрверк іще трохи кіно
і взимку як в літі
бо ми – діти квітів
під музику неба уп’ємся вином
років через двісті
у цім сумнім місті
у кожнім дворі буде грати гусляр
а зараз для тебе я трохи кіно
і поки не пізно впиваймось вином
під милі пісні усіх вірних гітар
10.V.07

****
Я вбиваю людей на папері,
залишаючи чисте сумління,
закриваю для них всі їх двері,
щоби квіти росли крізь каміння,

щоб колись у містах сутінкових
крізь будівлі з паперу й картону
вийшло трохи таких – світанкових,
що втекли з моїх снів, мов з полону.

В світі холоду, тисняви й відчаю
усі вбиті у книгах й сюжетах
прийдуть в гості веселі й заквітчані
пити каву й читати газети.

І ні крихти не матиму совісті,
як для публіки в ложах й партерах
і для трагізакінчення повісті
я уб’ю їх усіх на папері.

Серед натовпів, бруду і галасу
усім хочеться трохи трагічного,
щоби сльози на очі верталися,
трохи вічного й трохи незвичного.
18.V.07

****
Суничний день з цукерками в кишені
підсліпувато дибає за обрій.
Він майстер Сонця і він дуже добрий,
він сипле злотом просто в жмені,
цілує в вушко й обійма за плечі.
Він нам дарує сонце за усмішки,
життя читає так, неначе з книжки.
А потім тихо переходить в вечір.
6.I.06

****
Цей день горіхами пропах
і смаком диму гіркуватим.
Бринить дорога на вітрах,
і стільки хочеться сказати.

Та ми йдемо крізь лісу шум
і крізь туманну синю осінь,
летять птахи – сонати дум,
стоять дерева – мокрі й босі.

Вони шепочуть в унісон
легенди осені й лицарства.
Цей день, ця осінь – наче сон,
а може, тінь якогось царства.

Земель тридев’ять і шляхів,
де простір, небо й голуби.
Колись твій день мій сон зустрів
і обійняв мене крильми.

Тебе я не віддам вікам –
нам стільки треба ще сказати.
І ця дорога як ріка
лежить у царство тридев’яте.
17.X.06

****
По дахах стукотять каблуки бородатих дощів.
Їхні палиці і парасолі вистукують осінь.
Заховатись в старенькі газети мерщій
і дивитись крізь аркуш на свій подивований досвід,

на потоки розмов і на ріки пожовклого листя,
на міста, які хочеться випить до дна,
аж у темнім вікні промайне дуже рідне обличчя,
нагадає: з пожовклих газет повертатись пора.

Я ж шукаю тут літо, якого не встигла напитись.
А газети — торішні, і літа у них нема.
Є міста, в яких хоч би на мить залишитись,
є розмови, є осінь і час зокрема.

І так просто сказати: останній день літа, –
вже давно загубилось дорогами моїх серпнів.
Таки осінь: починають бабці молодіти.
Таки осінь: сади вечорами терпнуть.

А отам, над дахами, ідуть боробаті дощі.
І вони, мов шамани, вистукують вдосталь.
Є у них парасолі і у них є плащі.
Я знаю їх мову, вони кажуть: о-с-і-н-ь.
28,30.VII.08р.Б.

***
ходи, покажу тобі місто
будинки зі скла й бетону
перекупок й вуличні твісти
будь тут і не їдь додому

поглянь на вогні ліхтарні
хіба не вогні Парижа?
і довгі шумні бульвари
провулків зловісна тиша

мости через річку Сену
над нею рибацькі тіні
дарма, що ріка зелена
і риби сховались в ріні

дарма, що ріка не Сена
б”ють дзвони вже на вечірню
між голих осінніх кленів
згубилися наші тіні

зотліли із листя ватри
у серці ховаю втому
не треба “як ляже карта”
будь тут і не їдь додому
3.ХІ.09 р.Б.

Останньої осені
останньої осені тепло спиться
нас зігрівають думки про море
мелькають у снах знайомі лиця
і жодне слово не коле
останньої осені добре жити
немає страху, ні дилеми
кожна жінка – неначе з Калькутти
а чоловік – з Вифлиєму
мирно собі розмовляють за чаєм
клени їх посипають листям
їхнього щастя на всіх вистачає
їм би залишилось
світ золотий, як бджолині соти
сказали по радіо: ця осінь остання
людство завмерло – що буде потім?
певне, кохання
01.09.2012

***

що ти знаєш про висоту дитя із уявою в пів’яблука

бавишся собі у пісочниці розглядаєш світ крізь скельце

і тремтиш при вигляді гусениці

бачиш світ більший за твої пів’яблука уяви

світ це ціле яблуко

із чорною крапкою посередині

таємницею

чарівним тунелем у якому живе гусінь

годі боятися крихітко

ходи на волю

тут падає дощ іноді

тут шкіра засмагає на сонці

тут сусідка воду відрами носить від криниці

тут люди любляться

 

 

***

Ти чуєш? Стій! На хвильку зупинись.

Цей запах диму із чужих городів,

що роз’їдає сніг, останні сірі брили.

А пам’ятаєш, як було колись?

Малими нас аж ген куди носило –

туди, до річки, або аж за сад,

трава повільно проростала вгору

і перша мати-й-мачуха з’являлась.

Лозу ламали на Неділю Вербну

церковні, потім роздавали

у церкві, й жмені проскурок вином

позначених червоним. В нас усіх

ще були довгі коси неслухняні,

кишені повні різних див й скарбів –

як от каштанів, камінців і шпильок,

з намиста маминого бусів, ще

підшипників блискучих і квіток,

засушених осінньою порою.

А знаєш, це була така пора, коли

себе філософами уявляли ми

і юними мандрівниками,

закинувши на плечі торбу, йшли

собі бродити по чужих городах,

сідали лиш поїсти бутерброд.

І час повільно йшов, і ранок – це був ранок,

до вечора ще – ой який то довгий день,

а зараз, бачиш, вже сідає сонце, доки

ми тут з тобою йшли і слухали весну,

далекий шум доріг, і дим з чужих городів

обплутав нас із голови до ніг.

Ходімо в хату, в нас там чай із м’яти.

Замерзла трохи, хоч уже й весна…

Решта Іванчиних віршів

Advertisements

2 Responses to Іванна Голуб’юк

  1. Svitlanka коментує:

    Іваночко, твої слова магічні, від них солодко і терпко водночас, ностальгійно і мурашки по шкірі (соррі за банальність, звісно)… Захотілося приїхати до тебе в Київ і вже не їхати додому.. Дякую за неповторні хвилини!

Шос сказати

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s